Едуард II (англ. Edward ІІ, *25 квітня 1284 - †21 вересня 1327)
|
Едуард II (англ. Edward ІІ, *25 квітня 1284 - †21 вересня 1327) — король Англії з династії Плантагенетів, правління якого тривало з 1307 по 1327 рр. Ранні рокиПерший англійський спадкоємець престолу, який носив титул «принц Уельський». За легендою, вперше записаною 1584 року Джоном Стоу, на прохання валлійців дати їм за короля людину, що народилась в Уельсі й не говорить англійською, Едуард I надав їм свого новонародженого сина, який щойно побачив світ у його таборі. Насправді титул принца Уельського було надано Едуарду у лютому 1301 року. До моменту народження принца Едуарда з синів короля в живих лишався тільки Альфонс. У серпні 1284 року Альфонс помер, і спадкоємцем англійського престолу став його молодший брат. Оскільки у принца Едуарда не було друзів-ровесників, король обрав для його свити десятьох юнаків з дворянських родин. Одним із них став син гасконського барона Гавестона Пірс, який невдовзі став найближчим другом спадкоємця, який «віддавав перевагу спілкуванню з ним, пов'язаний нерозривним союзом приязні, більше, ніж з усіма іншими смертними». З часів юності Едуард називав Пірса «мій брат», а їхня дружба, за повідомленням хроніста, була сильнішою за любов до жінок. Є відомості, що Едуард I брав його у шотландські походи й намагався змінити характер сина, але все було марно. Єдине, що Едуард успадкував від батька — його солідний вигляд й високий зріст, у всьому решта вони були несхожими. Можливо, якби Едуард I не приставив до свого сина Пірса Гавестона, то новий король був би повною копією свого батька. ПравлінняУспадкувавши трон свого батька у віці неповних 23 років, Едуард II досить невдало вів бойові дії проти Шотландії, військами якої керував Роберт I Брюс. Популярність короля також підривала його прихильність до ненависних для народу фаворитів (як вважали, коханців короля) — гасконця Пірса Гавестона, а потім англійського дворянина Г'ю Деспенсера Молодшого. Панування Едуарда супроводжувалось баронськими змовами й заколотами. Одна зі змов 1325 року, на чолі якої встала дружина Едуарда Ізабелла, мала успіх: повернувшись із Франції, вона в союзі зі своїм коханцем, вельможею Роджером Мортимером, зуміла зібрати достатньо прибічників, щоб скинути чоловіка. Короля було заарештовано, і його змусили зректись престолу на користь юного сина, що став королем Едуардом III. При неповнолітньому Едуарді III було створено регентську раду на чолі з Генріхом Ланкастером. Однак неофіційно вся влада була зосереджена в руках Ізабелли та її фаворита Мортимера. Невдовзі скинутого монарха було вбито. У 1330 році король Едуард III, вже будучи повнолітнім, стратив убивць свого батька (в тому числі й Мортимера), які фактично правили державою у перші роки після його загибелі; матір же він пожалів та ув'язнив у монастирі. Те, як Едуарда II скинуто з престолу, зображено у п'єсі Крістофера Марло «Едуард II», а також у романі Моріса Дрюона «Французька вовчиця» із серії історичних романів «Прокляті королі». П'єса Марло лягла в основу однойменного фільму Дерека Джармена. Інформація з сайту http://uk.wikipedia.org |