Борис III (болг. Борис III) (*30 січня 1894; + 28 серпня 1943)




Борис у віці п'яти років


Борис в молодості


Болгарська поштова марка,
випущена 1919 року до першої
річниці коронації Бориса III


Борис III. Фото із мисливською
рушницею

Борис III (болг. Борис III, 30 січня 1894 — 28 серпня 1943), повне ім'я Борис Клемент Роберт Марія Пій Луї Станіслав Ксавіє Саксен-Кобург-Готський, цар Болгарії з 3 жовтня 1918 до 28 серпня 1943 року, син Фердинанда I, із Саксен-Кобург-Готської династії. Мав чин німецького адмірала (1 вересня 1916).
Був надзвичайно популярним монархом та є одним з ключових персонажів балканської історії між двома світовими війнами та під час Другої світової війни.
Зійшов на престол у віці 24 років після поразки Болгарії в Першій світовій війні, де вона виступила на боці Німеччини, та зречення батька. Прийняв країну у стані на грані хаосу. Незважаючи на всі зусилля придушити діяльність як лівих, так і правих екстремістів та стабілізувати болгарську політику, був фактично безпорадним за часів авторитарних урядів Олександра Стамболійського, потім Александра Цанкова. 1930 року одружився з дочкою Віктора Еммануїла III Джованною (царицею Йоанною).
До вступу на престол
Народження та хрещення
30 січня 1894 року о 5.18 ранку сотнею пострілів з гармат було оголошено про народження першого сина чинного князя Болгарії (згодом царя) Фердинанда I та його дружини Марії Луїзи Бурбон-Пармської, Бориса, «князя Тирновського».
Політична ситуація в Болгарії того часу була доволі складною. Новоутворена (князівство з 1878 року) православна держава, васал мусульманської Османської імперії, управлялась двома католиками, Фердинандом та його дружиною. Стосунки з православною Росією були поганими, оскільки царі останньої булим невдоволені тим, що уродженець Австро-Угорщини католик Фердинанд був обраний князем болгарською асамблеєю антиросійської спрямованості, та відмовлялись його визнавати. Релігія завжди відігравала дуже важливу роль на Балканах.
Хоча Борис був хрещений у католицьку віру, Фердинанд серйозно міркував у цей момент про те, щоб Борис перейшов у православ'я, що дозволило б йому не тільки встановити більш тісні відносини із власним народом, але й покращити їх з Росією. Тим не менше, такий розвиток подій міг ускладнити відносини з Європою, зокрема, папа Лев XIII погрожував відлученням, австрійський імператор Франц Йосиф I — війною, а Марія-Луїза була вкрай набожною та виступала категорично проти. Зрештою державні міркування переважили, й 15 лютого 1896 року Борис був хрещений у православ'я, при цьому Микола II став його хрещеним батьком. Фердинанд був відлучений від церкви, а його дружина з другим сином, князем Кирилом, католиком, залишила двір на деякий час.
Виховання та освіта
31 січня 1899 року мати Бориса померла одразу після народження другої дочки Надії. Його вихованням займалась бабуся за батьком, княгиня Клементина Орлеанська, дочка французького короля Луї-Філіпа. Вона померла 16 лютого 1907 року, після чого освітою князя зайнявся його батько. Він особисто відбирав учителів та інструктував їх бути якомога більш суворими.
Борис вивчав ті самі предмети, що викладались у болгарських школах, а також німецьку та французьку, якими він володів досконало (у подальшому він вивчив італійську, англійську й албанську). До палацу було також викликано офіцерів, які займались його військовою освітою.
Фердинанд надавав особливого значення вивченню природничих дисциплін, до яких Борис не втратив цікавості упродовж всього життя. Його, як і батька, дуже цікавила техніка, особливо локомотиви. У вересні 1910 року Борис склав іспит на залізничного механіка.
Тим не менше, Борис доволі важко сприймав життя у палаці разом з батьком, людиною авторитарного складу, та називав своє життя «в'язницею».
У січні 1906 року в чині поручика вступив до Військового училища. Закінчив його 1912 разом із 32-м випуском й отримав звання капітана.
Політичні події до сходження Бориса на престол
22 вересня 1908 року Фердинанд вступив на престол, прийняв титул царя й оголосив про повну незалежність Болгарії.
Починаючи з 1911 року, Борис подорожував за кордон і поступово звільнився від впливу от батька.^[14] Він також набув відомості на міжнародній арені. Того ж року він був присутнім на коронації Георга V в Лондоні й на похованні колишньої королеви Португалії Марії-Пії в Туріні, де він увійшов до кола глав держав і членів королівських родин. 1 вересня 1911 року, під час візиту до свого хрещеного батька Миколи II, Борис став свідком убивства прем'єр-міністра Петра Столипіна, застріленого на його очах у Київській опері.
У січні 1912 року Борис став повнолітнім. До цього він розглядав себе як прибічника двох релігій, православним і католиком, але після він сповідував виключно православ'я. Того ж місяця він здобув звання капітана. За дев'ять місяців почалась Перша Балканська війна, в якій серби, греки, чорногорці й болгари об'єднались проти Османської імперії, щоб звільнити Македонію. Борис брав участь у війні в якості офіцера зв'язку при Штабі чинної армії, й часто перебував на передовій.
Незважаючи на перемогу у війні, Болгарія та її союзники не змогли поділити плоди перемоги. Тоді Болгарія вирішила здійснити напад на своїх колишніх союзників та почала 1913 року Другу Балканську війну за розділ Македонії. Борис знову перебував у чинній армії. Війна завершилась для Болгарії катастрофою, оскільки більша частина армії постраждала від епідемії холери. Борис, який все це спостерігав, після завершення війни став переконаним пацифістом.
Після такого військового фіаско, зречення Фердинанда від престолу здавалось неминучим. Борису пропонували залишити палац, вирушити до війська, щоб не асоціюватись із політикою батька, та приготуватись до сходження на престол. Він відмовився, відповівши: «Я не тримаюсь влади, якщо монарх піде, я піду разом із ним». Фердинанд не зрікся, а Бориса відрядили до вищої військової школи, де його утримували в тих самих умовах, що й інших курсантів. 1915 року Борис закінчив Військову Академію.
1915 року Фердинанд, якого підігрівали реваншистські настрої, увів Болгарію до Першої світової війни на боці Німеччини й Австро-Угорщини. Борис протестував проти цього рішення, але потрапив під арешт на кілька днів.^[21] Франція та Велика Британія, які про це знали, негайно визнали його царем 1918 року. Після арешту князя було призначено офіцером спеціальної місії Генерального Штабу болгарської армії, що полягала, в основному, в координації дій різних фронтів та контролю за якістю військових операцій. На цьому посту він регулярно опинявся на лінії фронту й особисто познайомився з багатьма офіцерами. З лютого 1916 року — майор, а з січня 1918 — підполковник. Одразу після воцаріння отримав звання генерал-майора, а у жовтні 1928 — генерала від інфантерії.
Початок правління
Вступ на престол
Болгарія за Фердинанда зазнала кількох великих військових поразок:
у Другій Балканській війні, в результаті чого Болгарія була змушена передати сусідам значні території, а також сплачувати їм репарації;
у Першій світовій війні, в результаті чого за Нейїською мирною угодою втратила ще й інші території, в тому числі вихід до Егейського моря, й мала сплачувати значні репарації переможцям.
Населення було невдоволене, а країни, що перемогли у війні, вимагали зречення Фердинанда від престолу. Він виконав ці вимоги, зрікся на користь свого сина, і з трьома іншими своїми дітьми вирушив у вигнання до рідного міста Кобурга. 3 жовтня 1918 року за цих умов князь Борис вступив на болгарський престол під ім'ям Бориса III.
Початок правління був невдалим. Борис не мав достатньо досвіду та був відірваний від родини (він не бачив двох сестер до кінця 1921 року і свого брата Кирила до 1926 року. Два неврожаї 1917 та 1918 років, карткова система й іноземна окупація спричинили підвищену активність ультралівих партій: Землеробського союзу та комуністів. З усіх країн, що програли Першу світову війну, тільки Болгарія зберегла монархію.
Перші роки правління
6 жовтня 1919 року вибори привели до влади Землеробський Союз, і цар був змушений призначити його лідера, Олександра Стамболійського, прем'єр-міністром. Болгарія була переважно аграрною країною, і прем'єр-міністр був надзвичайно популярним серед селян. Він швидко висловив свою ворожість як до середнього класу й армії, так і до самої ідеї монархії, та встановив авторитарне правління. Борис неодноразово намагався висловити йому своє невдоволення, на що отримав відповідь, що болгарський цар царює, але не керує. Борис зізнавався близьким:

«

Я відчуваю себе власником крамниці посуду, до якої запустили слона. Я матиму зібрати друзки й залікувати рани».

»

9 червня 1923 року військовий переворот скинув уряд Землеробського союзу, Стамболійський був заарештований та розстріляний. Один з лідерів перевороту, Александр Цанков, був призначений прем'єр-міністром нового уряду. Переворот став початком тривалого періоду внутрішньої нестабільності. 23 вересня 1923 року відбулось повстання, розпочате комуністами, яке тривало кілька днів. Його було придушено, після чого почався «білий терор», за якого жертвами терористичних та анти-терористичних сил стали близько 20 тисяч чоловік. Тільки 1924 року було скоєно близько двохсот політичних убивств.
У цій ситуації 1925 року після так званого Петрицького інциденту Греція оголосила війну Болгарії. Незважаючи на втручання Ліги Націй, ситуація всередині країни залишалась вкрай напруженою.
Два замахи
13 квітня 1925 року Борис III у супроводі чотирьох чоловік вирушив автомобілем на полювання на перевал Арабаконак поблизу містечка Орханіє. Зворотним шляхом пролунали постріли, охоронець царя та співробітник Музею натуральної історії були вбиті, водія поранено. Борис спробував узяти кермо, але не впорався з ним, автомобіль врізався в телеграфний стовп. Випадково вантажівка, що проїжджала повз, дозволила Борису та двом живим його супутникам втекти. Того ж дня було вбито колишнього генерала й депутата Константина Георгієва.
За три дні в соборі Святої Неділі в Софії відбулось поховання убитого генерала, на якому були присутніми багато болгарських політиків. Комуністи й анархісти скористались цим, заклавши в соборі бомбу. Цього разу замах явно було спрямовано проти Бориса III й уряду. Вибух стався під час церемонії поховання. Загинули 128 чоловік, в тому числі мер Софії, одинадцять генералів, двадцять п'ять вищих офіцерів, шеф поліції й цілий клас ліцеїсток. Борис III запізнився на церемонію через те, що був на похованні свого друга — мисливця. За замахом слідувала хвиля репресій з боку влади. Того ж вечора було запроваджено військовий стан, у наступні два тижні було заарештовано 3194 чоловіки, багатьох з яких було вбито без суду чи засуджено до смертної кари.
Останні роки
19 травня 1934 року відбувся військовий переворот, який привів до особистої диктатури царя Бориса. Спочатку він не перешкоджав зближенню своїх пронімецьких міністрів з Гітлером у 1930-их роках та залученню Болгарії до кола сателітів Німеччини. 1940 року Болгарії відійшла, за узгодженням з Німеччиною та Румунією, південна Добруджа, а 1941 — райони історичної Македонії (включаючи вихід до Егейського моря), втрачені Болгарією за Нейїською угодою 1919 року, та які між війнами входили до захоплених на той момент німцями Югославії та Греції. Неодноразово зустрічався із Гітлером, в тому числі в його гірській резиденції Бергхоф.
Однак, враховуючи проросійські настрої значної частини народу й будучи пацифістом за поглядами, під час Другої світової війни не оголошував війну СРСР й не відряджав болгарські війська на Східний фронт. Окрім того, зміг врятувати 50 тисяч болгарських євреїв, мобілізувавши їх на громадські роботи (його пам'ять увіковічено в Ізраїлі). Німецькі війська були присутніми в Болгарії тільки вздовж залізниці, що вела до окупованої Греції. Цар Борис несподівано помер 1943 року за кілька днів після повернення до Софії із зустрічі з Гітлером, що проходила у Східній Пруссії, за офіційною версією, від інфаркту. З'явились версії його отруєння через суперечності з фюрером (зокрема, небажання оголошувати війну СРСР і видавати євреїв), та хоча аналіз свідчень сучасників і забальзамованого серця Бориса, виявленого у 1990-их роках, підтверджує версію смерті від серцевого нападу, існують отрути, що імітують смерть з природних причин і не залишають слідів.
Наступником Бориса став його 6-річний син Симеон, у подальшому прем'єр-міністр Болгарії (2001–2005).
Інформація з сайту http://uk.wikipedia.org

Використання матеріалів сайту допускається тільки з ссилкою на сайт. Сторінку поновлено 26 лютого 2015 року
Сайт створено 10 квітня 2006 року. Василь Стеценко Шпола, Україна 2006-2015